Після безмежної любові до моря в мені прокидаєтьмя любов до осені. Все починається з того, що похмуре сіре небо розбиває жовтогарячий промінь - чи-то надії, чи-то сонця. Ноги самі встрибують в джинси. За мить права рука тягнеться за ключами, а ліва - бере куртку та зачиняє двері. Не треба зважувати, вагатися чи заперечувати. Осінь своїм існуванням визначила пріорітети - все кардинально змінеться. Тому в цей час краще бути свідком подій і орієнтуватися в тому, що тебе чекає.
Найголовніше встигнути вибігти на вулицю, поки все насуще зігріває, можливо останній, промінь. Глибоко вдихнути та перевести дихання опісля, коли побачиш розмаїття кольорів. Не важливо, куди прямуєш, головне, що хочеш побачити більше. Відтінків, змін, сенсів.
Ось на дереві залишилися всього два листки. Ніби взявшись за руки, вони ледве віднаходять у собі сили супротивитися вітрові, тримаються і не хочуть падати на холодну землю. На зустріч мені прямує чоловік років 50-и. Його обличчя прикриває в*язаний шарф, а поставу - чорни плащ. Він нервово то погляне на годинник, то на жовту троянду. Його зараз ніщо не хвилює, окрім простих рухів: поглянути то на годинник, то на квітку, то на годинник, то на квітку, то на годинник, то на... Ось малеча їде в метро і розповідає мамі, що наступна станція "Лівобережна", тримаючи при цьому в руках акуратно зібране та складене осіння листя. Важливо, що се її листя, а відтак - і осінь. Ось під парадним самотньо сидить бабуся та грається з котом. Листя сиплеться їй на голову, вітер хитає хустинку та хоче увірватися усередину - або пальто, або душі, хто його знає. Вона тільки інколи подивиться на півголі дерева, обтрусить осіннє лахміття з своїх речей та продовжить гратися з котом, при цьому трохи посміхаючись. Враз кішку як перемкне, і та своєю елегантною ходою, відшліфовуючи кожен рух, подасться у пошуках кращого "сьогодні". Тільки біля наступного парадного ніхто не сидить, не тішиться, не живріє. І по зелено-червоному та жовтобагряному листю, що рухається від крапель дощу, кіт мляво чимчикує далі шукати собі кращої долі.
Було б добре, якби йому це вдалося. Адже попереду зима, і хто знає, що в ній на кого чекає.
Найголовніше встигнути вибігти на вулицю, поки все насуще зігріває, можливо останній, промінь. Глибоко вдихнути та перевести дихання опісля, коли побачиш розмаїття кольорів. Не важливо, куди прямуєш, головне, що хочеш побачити більше. Відтінків, змін, сенсів.
Ось на дереві залишилися всього два листки. Ніби взявшись за руки, вони ледве віднаходять у собі сили супротивитися вітрові, тримаються і не хочуть падати на холодну землю. На зустріч мені прямує чоловік років 50-и. Його обличчя прикриває в*язаний шарф, а поставу - чорни плащ. Він нервово то погляне на годинник, то на жовту троянду. Його зараз ніщо не хвилює, окрім простих рухів: поглянути то на годинник, то на квітку, то на годинник, то на квітку, то на годинник, то на... Ось малеча їде в метро і розповідає мамі, що наступна станція "Лівобережна", тримаючи при цьому в руках акуратно зібране та складене осіння листя. Важливо, що се її листя, а відтак - і осінь. Ось під парадним самотньо сидить бабуся та грається з котом. Листя сиплеться їй на голову, вітер хитає хустинку та хоче увірватися усередину - або пальто, або душі, хто його знає. Вона тільки інколи подивиться на півголі дерева, обтрусить осіннє лахміття з своїх речей та продовжить гратися з котом, при цьому трохи посміхаючись. Враз кішку як перемкне, і та своєю елегантною ходою, відшліфовуючи кожен рух, подасться у пошуках кращого "сьогодні". Тільки біля наступного парадного ніхто не сидить, не тішиться, не живріє. І по зелено-червоному та жовтобагряному листю, що рухається від крапель дощу, кіт мляво чимчикує далі шукати собі кращої долі.
Було б добре, якби йому це вдалося. Адже попереду зима, і хто знає, що в ній на кого чекає.
-
-
26.10.2012 в 11:28